Дух журналістики: реквієм по «News of the World»

Посилання на оригінальну статтю: http://filmint.nu/?p=2728

Автор — Celluloid Liberation Front

 

«Освітлення — заперечення участі».

(Муаммар Мухаммад аль-Каддафі у «Зеленій книзі»)

 

«Вони можуть кепкувати з усього, що хочуть, я випущу 15000 додаткових копій».

(Кіт Руперт Мердок)

 

Ляпас монстру на першій шпальті подарувало назву фільмові Марко Белокоччо про медіа-маніпуляції та соціальний антагонізм. Сьогодні, однак, таке саме гасло втілює політику етичної поведінки англосаксонської публіцистики в цілому.

 

Ми належним чином визнаємо провідну роль інформаційно-розважальної імперії Мердока у цій шляхетній та демократичній практиці, але часто недооцінюємо її «заразний» характер. Істерична демонізація сьогодні є найпоширенішою позицією, яка виходить далеко за рамки сторінок щоденної преси. Останній «скандал» — ніколи був настільки далеким від фактичної реакції простих людей на подібні події — свідчить про збочену журналістську логіку, яка вважає належним щедру довірливість читачів.

 

Демонізована… Ребека Брукс на першій шпальті «The Guardian», 2011

Як часто буває у таких випадках, випадкові збіги супроводжують «скандал», але найцікавіше, що в цей час компанія News Corp виграє 14 мільярдів доларів, аби придбати решту 61% акцій оператора платного телебачення BSkyB, якими компанія Мердока ще не володіє.

 

Напередодні такого гегемонського маневру ліберальна преса, яку очолював «The Guardian» і його жалюгідна армія моралі та лицемірних інквізиторів, розпочали контрнаступ, звертаючись до фальшивого відчуття обурення та прозорості.

 

Пишаючись тим, що він була першою газетою, яка розкриває злісні помилки деяких паршивих овець у «News of the World», газета «The Guardian» змушує задуматися над уявленнями Мердока про те, що вона хотіла би визнати. Фактично, якщо вільна преса — це все про демократію та свободу слова, то News Corp — це сучасна агора, оскільки демони панують в переважній більшості їхніх лав, де сексуальне розбещення, безглузде насильство та знаменитості весело живуть під «The Sun».

 

Дієта жорстокості таблоїдів (в основному англосакська традиція, як і демократія…) ніколи не кидала етичний виклик так званим «якісним газетам», але завжди — лише економічним, враховуючи непропорційне розходження між відповідними читачами. Приймаючи до уваги такі кулінарні звички, зовсім не дивно, що цивілізовані англомовні читачі можуть перетравлювати огидні злочини поруч із зображеннями оголених леді з пишними формами.

 

Це точно патологічна потреба у безпричинному насильстві, хтивих подробицях та різноманітних збоченнях, які повинні шокувати читача до того, як, буде зібрана дискусійна культурна кривава бійня (телефонні зловживання, хабарі тощо).

 

Соціальна та моральна деградація, яка передбачає цю жорстоку погоню за збоченим насильством та миттєвим осудженням, ніколи не ставилася під сумнів. Ще гірше, це доброзичливо вважається частиною національного фольклору. Дійсно, коли справа доходить до монстрів продажу, немає межі того, що може і буде публікувати кожен. Якщо план будинку Йозефа Фріцла викликає хворобливий інтерес, то жодних проблем, ось вам ляпас на першій сторінці… і «The Guardian» не був винятком.

 

Зверніть увагу на популярність іноземних лиходіїв…

Щоб утримати моральну порожнечу, яка витікає з чорнил, новини, як правило, супроводжуються суспільним лінчуванням тих, хто відповідальний за такі жахи, бо зло завжди приходить ззовні, воно ніколи не належить нашому соціальному тлу. Неважливо, чи це безкофеїнові упередження ліберальної преси або гучний і сильний расизм таблоїдів, зло має обличчя і ніколи не знайоме, воно дуже рідко має європейський чи американський паспорт і, коли таки має, це не є репрезентативним для статусу-кво.

 

Існують навіть ті, хто, як Маргарет Драббл із «The Independen», мав сміливість звинувачувати Мердока за жахливий стан преси, стверджуючи: «Преса Мердока заразила наш громадський дискурс. Конкурентні газети були змушені змагатися за сенсаційні заголовки, за фальшиві скандали, за сфабриковані скандали про знаменитостей, які ніколи не можна виправдати суспільним інтересом. Погана журналістика витісняє хорошу».

 

Чому тоді хороша журналістика не витісняє погану?

 

Звинувачувати імперію Мердока за повсюдний ідіотизм преси і тактику кровопостачання, прийняту її співробітниками, — це не тільки наївно, але і відверто смішно. Старий добрий Руперт — це бізнесмен і, як і кожен хороший бізнесмен, він задовольняє ринковий попит, ні більше ні менше. Він особливо майстерний у цьому, користується безмежними свободами неолібералізму та повною відсутністю обізнаності та інакомислення з боку громадськості. Його читацька аудиторія переважно складається з чоловіків робочого класу і жінок. Якщо він чудовисько, то це хвилююча суміш Ісуса Христа, Йосипа Сталіна та Мілтона Фрідмана. «News of the World», незважаючи на те, що кажуть обурені ліберали, справді була частиною англійського генетичного коду, від Уїнстона Черчілля до Вільяма Гаага автори її колонок були, так би мовити, трохи більшим, ніж звичайними злодіями…

 

Успіх популярності таблоїдів Мердока також фінансується за парадоксальну дозу прямолінійності, яку риторичні конструкції ліберальної преси не можуть собі дозволити.

 

Неділя 1 жовтня 1843 р., перша редакційна стаття, тут досить чесно:

 

«Вона [газета «News of the World»] за єдину мету буде мати добре служити старій Англії, підтримуючи її славу і безпеку, процвітання всіх класів людей».

 

В останній редакційній статті так само чесно:

 

«Ми не потребуємо державних законодавчих норм. Це буде катастрофою для нашої демократії та вільної преси».

 

З усіх жалюгідних речей, за які можна звинувачувати газету, лицемірство не у списку.

 

Окрім того, що відвідував веселі та безкоштовні вечірки на яхті Мердока, прем’єр-міністр Великобританії Дейвід Кемерон навіть найняв екс-редактора NotW Енді Кулсон директором з комунікації для Торі. Поліція зараз стежить за останнім, тоді як Кемерон висловлює свою підтримку двом запитам (один з них навіть з суддею!) у тіньовій справі.

 

Ті, хто звинувачують Мердока у просуванні порядку дня правого крила, можливо, забули 18 березня 1997 р., коли перша сторінка «The Sun» благословила лідера Нових Лейбористів Тоні Блера і схвалила його призначення провідною фігурою «Кльової Британії».

 

Ця перша сторінка ознаменувала те, що спочатку здавалося найбільш вражаючою політичною зміною століття, і на сьогоднішній день це, мабуть, просто вершина правового генія.

 

Тим часом пан Мердок, незважаючи на його опальну консервативну славу, навіть не приховується, поки Лондон горить, і найняв в’єтнамського іммігранта В’єт Дін Діна, щоб допомогти йому на цьому делікатному етапі. Іноземці можуть бути несправедливо зображені в газетах Мердока, але не є чужими для його родини, коли справа стосується бізнесу. Насправді Kingdom Holding Company, фірма, контрольована князем Альваледом бен Талалом аль-Саудом з правлячої династії Саудівської Аравії, є другим за величиною акціонером News Corp, услід за сім’єю Мердока (джерело: Al Jazeera).

 

Саудівська Аравія, досить випадково, ніколи не заноситься до списку злих націй, що становлять загрозу для людства. Її жіноче населення, очевидно, не зазнає катівських мук, які повинні витримувати іранські жінки. Хто зна чому.

 

Досить дивно, що ліберальна преса, схоже, не збирається помічати такі збіги і займатися полюванням на людей, щоб відновити законний і моральний відповідний стан речей, поки ми читаємо тишу.

 

Якщо бути чесними, Маргарет Драбле у своїй чудовій статті для «The Independent» помітила щось неправильне і написала: «Мені дуже не подобається це казати, бо боюся звинувачень у расизмі, але Руперт Мердок навіть не британець. Я не розумію, чому у британській пресі та ЗМІ повинна переважати одна сімейна компанія, так само, як я завжди вважала нерозумним, що ми продали таку кількість наших комунальних послуг іноземцям». Чи потрібні коментарі для цих слів? Можливо, один тільки Бог знає і береже. Якщо і він не іноземець.

 

Люб'язні борці з рекламою
Люб’язні борці з рекламою

Поки пишуться ці рядки, а «The Guardian» безсоромно продовжує це називати політичним тиском, Мердок відкликав свою пропозицію купити BSkyB, Ребека Брукс вперше пішла у відставку, потім була заарештована і незабаром після того звільнення під заставу, навіть начальник Скотленд-Ярда подав у відставку, поки збуджені ліберальні коментатори дивуються, що ж буде далі у News Corp.

 

Справедливість ще раз переможе, тоді як його величність Das Kapital підтверджує свою демократичну роль як морального регулятора, завжди здатного і охочого розрізняти, що є етично прийнятним, а що ні.

 

Ця стаття захищена за запитом автора за ліцензією Creative Commons Attribution-Noncommercial 3.0 United States.

 

Celluloid Liberation Front (целюлоїдний фронт звільнення) — ім’я багатьох користувачів, «відкрита репутація», неофіційно прийнята та поширена бажанням безлічі повсталих кіноманів, трансмедійних терористів, підривників етики та випадкових девіантів.