Ідеологічна Одіссея Джона Т. Фліна

Джон Е. Мозер

Доцент історії

Університет Ешленда

Посилання на оригінальну статтю:http://personal.ashland.edu/~jmoser1/flynn.html

Наприкінці 1920-х і початку 1930-х років Джон Флінн отримав репутацію ліберального — можливо навіть радикального — експерта з економіки. Автор таких книг, як «Все не так з інвестиційними трастами» і «Щеплення для бізнесу», Флінн писав щотижневі колонки як для New Republic, так і для газети Scripps-Howard. Він також неодноразово працював редактором ліберального журналу «Common Sense», членом ради вищої освіти Нью-Йорка, радником комітету Пекори з розслідування діяльності Нью-Йоркської фондової біржі, радником Nye Committee що займалось розслідуваннями прибутків виробників озброєнь під час Першої Світової війни, а також головою Нью-Йоркської філії Першого комітету Америки. Проте, незважаючи на те, що протягом всієї своєї кар’єри він буде називати себе лібералом, він поступово відмежовується від політичних ідей, висунутих такими особами, як Франклін Рузвельт і такими журналами, як New Republic. Наприкінці 1940-х рр. він був близько ототожнений із силами, дотичними до ідей американського консерватизму, і дійсно, наприкінці 1950-х років він підтримав ідеї, які включали скасування податку на прибуток і повний вихід з ООН.

Уродженець штату Меріленд, Флінн був випускником юридичного факультету університету Джорджтауну, хоча ніколи і не працював за спеціальністю. Він віддавав перевагу журналістиці і працював над серією публікацій у різних містах, перш ніж влаштуватися на роботу в Нью-Йорку, у відділ новин Globe. Тільки наприкінці 1920-х років він став відомий на загальнонаціональному рівні завдяки його статтям у Collier’s, які редагував один з його колег з Globe. Проте, до кінця десятиліття його статті часто з’являлись в ряді вітчизняних видань, таких як Forum і Harper’s.

Ці ранні статті завоювали йому репутацію проникливого дослідника «нової економіки», а саме зростаючого домінування великих корпорацій. Хоч він і не заперечував цього феномену, Флінн вважав, що той потребує нового підходу до ділової етики. Неетичні практики минулого — він наводив приклад м’ясника, який обважує своїх клієнтів — впливали лише на невелику кількість споживачів, але в сучасній економіці шахрайство на корпоративному рівні зашкодить тисячам, якщо не мільйонам, інвесторів та клієнтів. Зокрема, він бачив зловживання в банківській системі та Нью-Йоркській фондовій біржі, і ще у лютому 1929 року він передбачав, що вартість корпоративних цінних паперів ось-ось піде на спад. [1]

Незгода Флінна з нестримним оптимізмом кінця 1920-х — і його прогноз краху фондового ринку жовтня 1929 року — привернули увагу редакції New Republic, який був на той час в авангарді американської некомуністичної частини лівих. Він почав писати для цього магазину у 1930 році, а з березня 1933 року до листопада 1940 року він вів щотижневу колонку «Гроші інших людей», після однойменної книги судді Верховного суду Луї Брандеїса. Його статті на початку 1930-х років відкрито критикували промисловців, банкірів і біржових маклерів, яких він звинувачував у економічних бідах країни. Він також відкрито критикував президента Герберта Гувера, чиї зусилля, спрямовані на припинення Великої депресії, в очах Флінна могли допомогти тільки великому бізнесу. [2]

Флінн підтримав обрання Франкліна Д. Рузвельта в 1932 році і назвав його Новий Курс «перспективним експериментом», але швидко перейшов до звинувачень нового президента. Багато членів його кабінету і радники, зауважував Флінн, прийшли з банківського та великого бізнесу. Також, не дивлячись на те, що він високо оцінив деякі проекти Рузвельта, такі як соціальне забезпечення, Комітет з цінних паперів та біржі, а також Tennessee Valley Authority, він заявив, що президент нічого не зробив для вирішення фундаментальних проблем, які лежать в основі американської економіки – значний розрив між багатими і бідними та грубе і недобросовісне корпоративне управління, особливо в банках і біржі. [3]

Ще більш тривожним для Флінна було те, що президент, здавалося, рухав країну в напрямку участі в іншій війні. Протягом тривалого часу він був занепокоєний захопленням Рузвельта флотом і побоювався, що він може вдатися до масових військових витрат для того, щоб пожвавити економіку. Як зазначав Флінн, це не тільки допомогло б зменшити безробіття, але й принести значні політичні вигоди президенту, оскільки навіть консерватори хотіли б долучитися до розподілення оборонного бюджету. Для боротьби з цією тенденцією Флінн разом із соціалістом Норманом Томасом заснували Комітет із захисту від війни (KAOWC), до складу якого увійшли багато видатних лівих інтелектуалів, письменників і трудових лідерів. [4]

Однак Флінн мало усвідомлював, що його ворожість до Рузвельта і його дій знищили його репутацію ліберального журналіста. У липні 1939 року, у відповідь на статтю в Yale Review, Рузвельт написав конфіденційне листа до редактора, в якому він назвав Флінна «руйнівною, а не конструктивною силою», і запропонував, щоб у майбутньому журнал відмовлявся друкувати його статті. Невідомо, чи посилав Рузвельт такі листи іншим редакторам, але в будь-якому випадку наприкінці 1940 року все менше і менше рукописів Фліна потрапляли в друк. У листопаді редактори New Republic оголосили, що «Гроші інших людей» більше не будуть публікуватись, тому що «не маючи достатньо матеріалу для щотижневої колонк, пан Флінн сильно відхиляється від заданої теми». І хоча знайшлись ті, хто протестував проти цього рішення, Флінн більше не зробив жодної публікації для цього журналу. [5]

Однак у короткостроковій перспективі відміна колонки Флінна мало впливає на його життя, оскільки наприкінці 1940 року він прийняв управління в якості голови новоствореної нью-йоркської філії анти-інтервенціоністського Першого Комітету Америки. Ця організація, заснована у Чикаго, швидко стала серйозним противником президента Рузвельта. Її спікери, до яких увійшли кілька сенаторів Сполучених Штатів, ряд відомих авторів і відомий авіатор Чарльз Ліндберг, з’являлися на величезних мітингах по всій країні, протестуючи проти адміністративних заходів, які, на їхню думку, були спрямовані на втягування країни до європейської війни. І хоча більшість членів організації жила в межах 200 миль від Чикаго, філія Флінна в Нью-Йорку була найбільшою за межами Середнього Заходу. Станом на початок серпня філія Флінна заявляла, що вона налічує принаймні 135 000 осіб. [6]

Досвід Флінна з America First лише поглибив його розчарування у лівих ідеях. Він вважав, що такі питання, як ленд-ліз і використання американських військових кораблів у британських конвоях, були законними предметами для обговорення. Однак, він почав відчувати зростаючу підготовку до кампанії з дискредитації організації, звинувативши її членів у тому, що вони співчували нацистським ідеям. І хоча Флінн не допускав до членства у своїй філії профашистські та антисемітські елементи, противники America First взяли участь у цій кампанії, пов’язуючи її членів із екстремістськими групами, такими як German-American Bund та Національний союз соціальної справедливості. [7]

Японська атака на Перл-Харбор і формальне залучення Сполучених Штатів до війни призвели до швидкого розпуску Першого комітету Америки, через що Флінн втратив роботу. Прагнучи перебудувати свою кар’єру, Флінн швидко повернувся до написання статей та публічних виступів, але вперше не мав аудиторії. Широка громадськість вважала, що Флінн і решта анти-інтервенціонерів опинилися не на тій стороні дуже важливого питання. І, звичайно, критика Рузвельта відвернула від нього його колишніх соратників, що належали до респектабельних лівих.

Тим не менше, до кінця війни Джон Флінн поновив свою кар’єру в якості журналіста і громадського діяча-інтелектуала; однак, на той час його основна аудиторія притримувалась правих ідей. У певному сенсі це була кульмінація тренду, що продовжувався з 1940 року. Його критика президента, хоч загалом і виходила з ліберальної точки зору, проте радувала багатьох консерваторів, зображуючи Рузвельта як недолугого дилетанта. Участь Флінна в Першому Комітеті Америки значно зблизило його з рядом відомих антивоєнних консерваторів. Його напади на внутрішню і зовнішню політику Рузвельта тривали після Перл-Харбора, але все частіше вони виходили з консервативної, а не ліберальної точки зору. Наприклад, у листопаді 1943 року Флінн назвав Новий курс «виродженою формою соціалізму і знедоленою формою капіталізму», заснованою на погашенні дефіциту і витісненні уряду з приватного бізнесу. Враховуючи що у середині 1930-х років його критика Рузвельта була зосереджена на імовірному прагненні президента задовольнити потреби великого бізнесу, зміна акцентів вражає. [8]

Але, звичайно, критика «Нового курсу» не було чимось новим для Флінна, хоч його атаки все частіше змінювалися в термінах, які б резонували із консервативними слухачами. Проте під час війни він розпочав ще два проекти, обидва з яких увічнили б його не просто як прихильника правих ідей, а найбільш радикального їхнього крила. Перший — це розслідування нападу на Перл-Харбор, щодо якого Флінн був переконаний — Рузвельт знав про нього заздалегідь. Другий — це спроба повернутись до тих, хто намагався дискредитувати передвоєнні акції противників інтервенції, стверджуючи, що вони були частиною змови комуністів, аби залучити країну до війни для захисту Радянського Союзу.

Після війни багато рукописів Флінна припускають співпрацю між агенціями Нового курсу і радянським комунізмом. Ці звинувачення відображають його глибоке переконання, що Рузвельт і його прихильники зрадили саму ідею лібералізму, і що вони закрили Флінну доступ до публікацій в основних журналах, оскільки він намагався попередити своїх читачів про цей факт. Незважаючи на те, що він продовжував претендувати на звання послідовника лібералізму, його статті почали з’являтись у таких правих виданнях, як American Mercury та Plain Talk. Дійсно, на початку 1950-х років він виступав як палкий прихильник хрестового походу сенатора Джозефа Маккарті проти нібито комуністичної диверсії у уряді США. До кінця десятиліття його послання було ідентичним ідеям молодого товариства John Birch, яке закликало до скасування податку на прибуток і виходу з ООН.

Хоча Флінн постійно називав себе лібералом, його визначення терміну, здається, помітно змінювалося протягом усієї кар’єри. У статті, що з’явилася у Forum в 1932 році, він визначив лібералізм як «не стільки збірку вірувань, скільки характер розуму». Найважливішою його особливістю була «готовність вивчати ідеї інших людей і переглядати свої власні ідеї.» Ліберал цінував “право на вільний розвиток” особистості, і відстоював демократію, тому що люди «мають право керувати самими собою». Проте, як він стверджував, метою сучасного ліберала було знайти місце для особистості у сучасному індустріальному суспільстві – «сформувати умови, за яких фізичне, духовне, інтелектуальне, політичне, соціальне, економічне благополуччя, а також щастя і свобода особистості можуть бути найбільш розвинені». Перш за все, це означало розуміння того, що «доктрина вільного ринку є Євангелієм реакціоністів». Ліберали повинні були сприйняти необхідність широкомасштабного втручання держави в економіку як перевірку влади корпорацій та інших потужних суб’єктів. [9]

Шістнадцять років потому Флінн мав інші погляди. У 1948 році в American Mercury він опублікував статтю під назвою «Що означає для мене лібералізм», в якій всі попередні занепокоєння з приводу необмеженого капіталізму, здавалося, зникли. Лібералізм, як він стверджував, колись мав за першочергову мету зменшення влади держави, але в нинішній час, на жаль, це слово було «взяте в полон деякими філософами-агресорами, вбите, наче здобич, і в результаті запропоноване зовсім іншим послідовникам». Він високо оцінював капіталізм за те, що він надавав «без сумніву, найбільшу свободу в світі і найбільший достаток». «Планова ж економіка», — провадив він далі, мабуть, забувши, що він підтримав економічне планування в 1930-х роках, — «прямо на наших очах спричинила найжахливіші наслідки». [10]

Флінн не відмовився від усіх своїх попередніх поглядів. До кінця свого життя він зберіг вроджену ворожість до витрат на оборону і військові дії за океаном, навіть коли комуністи були ворогом. За його словами, комуністична загроза для Америки була перш за все моральною та інтелектуальною; війну треба було вести в друкованих виданнях і в школах, а не в Європі та Азії. Таке ставлення буде коштувати йому публікацій у National Review, новому консервативному журналі, який почав виходити в 1955 році. Редактор журналу Вільям Ф. Баклі стверджував, що протистояння Флінна «мілітаризму» було «важко виправдати, враховуючи відсутність будь-якої дискусії, незважаючи на об’єктивні загрози Радянського Союзу». Незважаючи на свої погляди на зовнішню політику, Флінн явно зробив значну ідеологічну міграцію. Проте, він ніколи так і не визнав, що така зміна відбулася; він вважав за краще сприймати себе, за словами одного біографа, як «ліберала без партії». [11]

Примітки

[1] Flynn, “Taming the Great Bull,” Forum 81 (February 1929): 88-94; Flynn, “Whatever Goes Up,” Collier’s 84 (14 September 1929): 10; Flynn, “Dishonest Business,” Forum 82 (December 1929): 351-55.

[2] Flynn, “Inside the R.F.C.,” Harper’s 166 (January 1933): 161-69; Flynn, “Did the R.F.C. Save Banks?” New Republic 74 (29 March 1933): 184-85.

[3] Michele Flynn Stenehjem, An American First: John T. Flynn and the America First Committee(New Rochelle, NY: Arlington House, 1976), p. 29; Flynn, “OPM: Let’s Look at the Record,” New Republic 97 (November 30, 1938): 99.

[4] Flynn, “OPM,” New Republic 88 (September 16, 1936): 155-56; Flynn, “OPM: Armament and the Borrowing Program,” New Republic 97 (December 14, 1938): 172; Flynn, “OPM: Hurray for War Profits!” New Republic 100 (November 1, 1939): 367-68; Ronald Radosh, Prophets on the Right: Profiles of Conservative Critics of American Globalism (New York: Simon and Schuster, 1975), pp. 211-212.

[5] Franklin D. Roosevelt to Wilbur L. Cross, July 7, 1939, photocopy in Wayne S. Cole Papers, Drawer 1, Herbert Hoover Presidential Library, West Branch, IA; “Other People’s Money,” New Republic 103 (November 18, 1940): 677; “Correspondence, New Republic 103 (December 9, 1940): 792-94.

[6] Minutes of the Meeting of the Women’s Division of America First, August 5, 1941, Robert E. Wood Papers, Herbert Hoover Presidential Library, West Branch, IA.

[7] Stenehjem, An American First, pp. 121-141.

[8] New York Times, November 26, 1943, 40:1.

[9] Flynn, “Why a Liberal Party?” Forum 87 (March 1932): 158-63.

[10] Flynn, “What Liberalism Means to Me,” American Mercury 67 (August 1948): 169-76.

[11] William F. Buckley to Flynn, October 22, 1956, John T. Flynn Papers, University of Oregon, Eugene, OR; Stenehjem, An American First, pp. 28-29. 
 

Джерела по Флінну

Frey, Richard Clark, Jr.  “John T. Flynn and the United States in Crisis, 1928-1950.”  Ph.D. diss., University of Oregon, 1970.

Horowitz, David A.  Beyond Left and Right: Insurgency and the Establishment.  Urbana: University of Illinois Press, 1996.

Kazin, Michael.  The Populist Persuasion: An American History.  New York: Basic Books, 1995.

Moser, John.  Right Turn: John T. Flynn and the Transformation of American Liberalism.  New York: New York University Press, 2005.

Radosh, Ronald. Prophets on the Right: Profiles of Conservative Critics of American Globalism.  New York: Simon and Schuster, 1975.

Stenehjem, Michele Flynn.  An American First: John T. Flynn and the America First Committee.  New Rochelle, NY: Arlington House, 1976.